Неділя, 11.04.2021, 13:42
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [120]
Пошук
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 78

Квартири Івано-Франківськ

Продаж, купівля нерухомості в Івано-Франківську

Український каталог сайтів
Дошка оголошень нерухомості Івано-Франківська
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » Мої статті

ОЦІНКА ДОКАЗІВ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ.

Згідно зі ст. 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрі­шнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослі­дженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють ко­жен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Оцінка доказів - це не поєднана з будь-якими практичними діями розумова (логічна) діяльність суб'єкта доказування, а спрямована на визначення обов'язкових ознак кожного доказу окремо та їх сукупності (належності, допустимості, достовірно­сті, достатності), що забезпечує формулювання обґрунтованих висновків, здатних впливати на прийняття законних процесуальних рішень.

У правовідносини, що виникають у процесі оцінки доказів, вступають і інші учасники кримінального провадження (сторона захисту, потерпілий, цивільний пози­вач, відповідач, їх представники та ін.), які зацікавлені в результатах розслідування. Вони формулюють і представляють свою позицію щодо оцінки того чи іншого доказу, реалізуючи її на власний розсуд при заявленні клопотань. При цьому висновки, зробле­ні за результатами такої оцінки, є лише висловленням власної думки (судження) особи, що не породжує для неї правової відповідальності та наслідків. На відміну від слідчого і прокурора закон не зобов'язує інших учасників кримінального провадження приймати будь-які рішення за результатами оцінки доказів і не вимагає від них обґрунтовувати свої висновки всебічним, повним і об'єктивним дослідженням усіх обставин криміна­льного провадження. Учасники кримінального провадження, оцінюючи докази з пози­ції власного (приватного) інтересу, сприяють правильному вирішенню провадження, але їх оцінка носить лише допоміжний характер, що не має обов'язкової сили для досу­дового розслідування та суду. Водночас офіційний висновок слідчого, прокурора, зроб­лений за результатами оцінки доказів у кримінальному провадженні та викладений у відповідному процесуальному рішенні, є обов'язковим для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та інших фізичних осіб (ч. 1 ст. 36, ч. 5 ст. 40, ч. 7 ст. 110 КПК України).

Отже, закон встановлює вимоги виключно до офіційної оцінки доказів у криміналь­ному провадженні, які впливають на результати його вирішення. Основне правило оці­нки доказів полягає в тому, що докази оцінюються слідчим, прокурором за власним внутрішнім переконанням.

Внутрішнє переконання - стан твердої впевненості слідчого, прокурора в правиль­ності своїх висновків про належність, достовірність, допустимість та достатність дока­зів, що характеризується готовністю зафіксувати їх у процесуальних актах і за необхід­ності публічно відстоювати в судових стадіях провадження та нести за це відповідальність. З точки зору пізнання «внутрішнє переконання» є результатом проце­су отримання знань про окремі фактичні обставини, що становлять предмет доказуван­ня, та аналізу висновків за його результатами (у тому числі тих, які стосуються юридич­ної оцінки та кваліфікації встановлених фактів, обставин, подій). У підсумку слідчий, прокурор формує власну позицію з тих чи інших питань провадження, на вирішення яких спрямовано його розумову діяльність. При цьому створюється власна думка, усу­ваються сумніви та протиріччя, долається невпевненість в обґрунтуванні своєї позиції. Головним є не динамічний процес формування переконання, а його результат, що ста­новить кінцеву мету оцінки доказів (встановлення їх належності, достовірності, допус­тимості й достатності для кримінального провадження). Внутрішнє переконання озна­чає, що кожен суб'єкт під час оцінки доказів вільний у виборі власної позиції, яка не залежить від будь-яких сторонніх вказівок чи впливу. Зазначене вбачається зі змісту ч. 2 ст. 94 КПК України, згідно з якою жоден доказ не має наперед встановленої сили. Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів. Вільна оцінка доказів допус­кає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними службовими особами, які ведуть кримінальний процес. При цьому оцінка доказів, дана одним суб'єктом, не є обов'язковою для іншого. Саме правила оцінки доказів покладе­но в основу врегулювання відносин між слідчим та прокурором, який наділений повно­важеннями на основі власного переконання: 1) давати вказівки щодо проведення слід­чих (розшукових) дій (у тому числі негласних), інших процесуальних дій слідчому, органу досудового розслідування, оперативним підрозділам правоохоронних органів; 2) скасовувати незаконні та необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які виконували такі повноваження; 3) погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до слі­дчого судді про проведення слідчих (розшукових) дій; 4) затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акта, клопотань про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, вносити зміни до складених слідчим процесуаль­них документів або самостійно їх складати тощо (п.п. 4, 7, 10, 13 ч. 2 ст. 36 КПК Укра­їни). Слідчий, здійснюючи свої повноваження у кримінальному провадженні, є само­стійним у прийнятті процесуальних рішень, у тому числі й тих, що відповідно до КПК України підлягають погодженню прокурором. У випадку відмови прокурора в пого­дженні клопотання слідчого до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій чи негласних слід­чих (розшукових) дій слідчий має право звернутися до керівника органу досудового роз­слідування, який після вивчення клопотання за необхідності ініціює розгляд питань, порушених у ньому, перед прокурором вищого рівня (ст. 40 КПК України). Крім цього, слідчий, який зобов'язаний виконувати письмові доручення та вказівки прокурора при здійсненні досудового розслідування кримінального правопорушення, має право оскар­жити будь-які рішення, дії чи бездіяльність прокурора, прийняті або вчинені у цьому провадженні (крім випадків, передбачених КПК України), подавши відповідну письмо­ву заяву прокурору вищого рівня (ч. 4 ст. 40, ст.ст. 311, 312 КПК України). За наслідка­ми розгляду скарги слідчого рішення прокурора, який здійснює функцію процесуаль­ного керівництва, може бути залишене чинним, а його дії (бездіяльність) визнані законними; або змінене чи скасоване з прийняттям нового рішення, зобов'язанням вчи­нити нову дію. Задоволення скарги слідчого може стати підставою для заміни прокуро­ра у провадженні (ч.ч. 2, 3 ст. 313, ч. 2 ст. 37 КПК України). З іншого боку, невиконан­ня законних вказівок і доручень прокурора слідчим передбачає відповідальність, встановлену законом (зокрема кримінальну за ст. 381-1 КК України, якщо такі дії но­сять умисний та систематичний характер). У випадку неефективного досудового роз­слідування прокурор може ініціювати перед керівником органу розслідування відсто­ронення слідчого від його проведення та призначити іншого слідчого (ч. 4 ст. 40, п. 2 ч. 2 ст. 39 КПК України). Законодавче врегулювання своєрідного правового спору між слідчим і прокурором зумовлене тим, що їх внутрішнє переконання при оцінці доказів не може характеризуватися як довільний розсуд чи знання, отримані інтуїтивно.

КПК України закріплює вимогу про обґрунтованість та законність внутрішнього пе­реконання. Тобто оцінка доказів повинна не лише супроводжуватися всебічним (з ура­хуванням як обвинувальної, так і виправдувальної позиції за всіма версіями), повним (щодо всього кола питань, які впливають на прийняття процесуальних рішень), неупе- редженим (об'єктивним і безстороннім) дослідженням усіх обставин кримінального провадження в їх сукупності, а й ґрунтуватися на вимогах кримінального, кримінально­го процесуального закону, які встановлюють і конкретизують предмет доказування, за­кріплюють процесуальну форму, порядок використання доказів тощо.

Внутрішнє переконання слідчого і прокурора, яким підсумовується процес оцінки доказів, не має правового значення без закріплення висновків, яких вони дійшли, у від­повідних процесуальних рішеннях, кожне з яких повинно бути належно обґрунтоване та мотивоване (загальні вимоги до процесуальних рішень слідчого та прокурора міс­тяться у ч. 5 ст. 110 КПК України). При цьому обґрунтування і мотивування (йдеться не про зміст логічного доказування, а його процесуальну об'єктивізацію) мають самостій­не функціональне призначення в процесі доказування. Якщо обґрунтування рішення полягає у демонстрації причинно-наслідкового зв'язку між змістом доказу й обстави­нами, які вони встановлюють (фактичне обґрунтування), з посиланням на відповідні норми права (юридичне обґрунтування), то мотивування рішення пояснює, чому саме встановлення цих обставин вимагає обрати ту чи іншу норму процесуального або мате­ріального закону та прийняти саме таке процесуальне рішення. Неврахування цих ви­мог на практиці знижує логічність і переконливість процесуального рішення як доку­мента, який підтверджує законність процесуальних дій слідчого та прокурора в кримінальному провадженні. Усі висновки, сформульовані офіційно, мають бути зро­зумілими для всіх учасників кримінального провадження, а також для суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд за додержанням законів у кримінальному провадженні. Крім цього, позиція слідчого, прокурора, викладена у рі­шенні, має бути обґрунтована доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумні­вів у її правильності. Зокрема, обґрунтуванню підлягають висновки про: 1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити (ч. 2 ст.ст. 9, 91 КПК України); 2) доб­роякісність чи недоброякісність доказів (достовірність доказів) та їх процесуальних джерел (з точки зору повноти відомостей, що в них містяться, та процесуального офор­млення); 3) належність і допустимість доказів; 4) їх юридично значущі властивості; 5) характер та доцільність прийняття рішення тощо. Оцінка доказів слідчим і прокуро­ром за їх сукупністю виникає не одразу. Поєднана в основному з перевіркою доказів, ця діяльність супроводжує увесь процес кримінального провадження. В окремих випадках оцінка доказів під час досудового розслідування має самостійне правове значення. Зок­рема, від оцінки слідчого, прокурора на цій стадії залежить прийняття обґрунтованих рішень щодо клопотань учасників кримінального провадження; надання дозволу чи за­борони на використання учасниками кримінального провадження технічних засобів при проведенні окремих процесуальних дій або впродовж усього досудового розсліду­вання; визначення достатності відомостей для проведення слідчої (розшукової) дії; за­безпечення розумних строків досудового розслідування (п. 11 ч. З ст. 42, п. 12 ч. 1 ст. 56, ст. 220, ч. 2 ст. 223, ч. 2 ст. 28 КПК України) тощо. Проте на момент завершення до­судового розслідування позиція слідчого, прокурора про можливість його завершення та подальше спрямування кримінального провадження до суду або про його закриття може бути сформована лише на підставі оцінки всієї сукупності доказів з точки зору їх достатності та взаємозв'язку для доведення перед судом висунутого особі обвинува­чення (ч. 2 ст. 283, п.п. 1-3 ч. 1 ст. 284 КПК України).

 

Джерело - Актуальні питання кримінального процесу України [текст]: навч. посіб. / [Є.М. Блажівський, А 43 1-М- Козьяков, О.М. Толочко, С.С. Мірошниченко, Г.П. Власова та ін.]; зазаг. ред. Є.М. Блажівського. -К.: Національна академія прокуратури України; Центр учбової літератури, 2013. - 304 с.

Категорія: Мої статті | Додав: lotockiymw7125 (09.11.2014)
Переглядів: 2332 | Теги: адвокат, Доказування, докази, кримінальне провадження, захисник, прокурор, Лотоцький, слідчий, експерт, Суд | Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: