ПРО СУДОВУ ПРАКТИКУ
РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ ПРО СПАДКУВАННЯ
Витяг з
інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ № 24-753/0/4-13 від 16.05.2013 р.
01 березня
2013 року на засіданні пленуму Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було
обговорено та взято до відома інформацію про узагальнення судової практики розгляду цивільних справ про спадкування.
У зв’язку із цим надсилаємо витяг із
зазначеного узагальнення.
1.
Спадкові відносини в Україні регулюються
Цивільним кодексом України 2003 року (ЦК), законами України «Про нотаріат»,
«Про міжнародне приватне право», іншими законами та підзаконними нормативними
актами, як нормами матеріального та процесуального права.
При розгляді справ про спадкування суди
мають встановлювати:
– місце відкриття спадщини;
– коло спадкоємців, які прийняли спадщину;
– законодавство, яке підлягає застосуванню щодо
правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини у випадку, якщо
спадщина відкрилась до 01 січня 2004 року або ж спадкодавець проживав в іншій
державі, спадкоємець є іноземним громадянином та проживає в іншій державі, а
спадкове майно знаходиться на території України.
Обставини, які входять до предмета доказування
(ч. 1 ст. 179 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК)) у зазначеній
категорії справ, можна встановити лише при дослідженні документів, наявних у
спадковій справі. Належними доказами щодо фактів, які необхідно встановити для
вирішення спору про право спадкування, є копії документів відповідної спадкової
справи, зокрема, поданих заяв про прийняття спадщини, виданих свідоцтв про
право на спадщину, довідок житлово-експлуатаційних організацій, сільських,
селищних рад за місцем проживання спадкодавця.
Слід звернути увагу на наявність у матеріалах справи обґрунтованої
постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема, відмови у
видачі свідоцтва про право на спадщину.
У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати
такі докази (ч. 1 ст. 137 ЦПК).
У разі якщо особи, які беруть участь у справі, не заявляють клопотання про
витребування доказів, зокрема, копій документів із спадкової справи, обов’язком
суду на підставі ч. 4 ст. 10 ЦПК є роз’яснення наслідків невчинення такої
процесуальної дії.
Запит суду до нотаріальної контори має стосуватись документів щодо
обставин, які підлягають встановленню судом, зокрема, це відомості про осіб,
які звертались до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, яким
видано свідоцтва про право на спадщину, свідоцтво про право на частку в
спільному майні подружжя тощо.
Вирішуючи питання про те, чи підлягають розгляду судом справи про право на
спадкування без попереднього звернення особи до нотаріальної контори для
оформлення права на спадщину та відмови нотаріуса в оформленні права на
спадщину, судам потрібно враховувати наступне.
Главою 86 ЦК, а також
спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про нотаріат»,
підзаконними нормативними актами, визначено нотаріальний порядок оформлення
права на спадщину, що відповідає встановленій законодавством сукупності
функцій, притаманній юрисдикційній діяльності судів та нотаріусів. Це знайшло
також підтвердження у п.
23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про
судову практику в справах про спадкування» (далі – ППВСУ від 30 травня 2008 року № 7).
Відмова у відкритті провадження у справі (п. 1
ч. 2 ст. 122 ЦПК) або закриття провадження у справі (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК) не
допускається з огляду на вичерпний перелік підстав вчинення таких процесуальних
дій, визначених ЦПК.
Судам потрібно брати до уваги, що спори про
спадкування підлягають розгляду судами виключно у порядку цивільного
судочинства. Відмова у відкритті провадження у справі (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК)
або закриття провадження у справі (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК) з тих підстав, що
заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, не відповідають
зазначеним вимогам процесуального законодавства. Постановлення ухвали про
закриття провадження у справі без зазначення, до юрисдикції якого суду
віднесено розгляд таких справ, суперечить також вимогам ст. 206 ЦПК.
Отже, у разі якщо відсутність умов для одержання в нотаріальній конторі
свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме
відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, це може бути
підставою для відмови у позові, а не відмови у відкритті провадження у справі
(п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК), закриття провадження у справі (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК)
або залишення позовної заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК).
Суди по різному тлумачать пункти 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК
та необґрунтовано застосовують правила книги шостої ЦК до спадкових
правовідносин, які виникли до набрання чинності ЦК 2003 року, та не враховують
роз’яснення, які містяться в абз. 3 п. 1 ППВСУ від 30 травня
2008 року № 7.
Судам слід звернути увагу, що на час відкриття спадщини в період чинності
ЦК УРСР його нормами було передбачено певні дії, які свідчили про прийняття
спадщини, у тому числі прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та
управління спадковим майном (фактичне прийняття спадщини). Пунктом 5 ч. 1 ст.
555 ЦК УРСР було встановлено, що спадкове майно за правом спадкоємства
переходить до держави, якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадщину. ЦК УРСР
не обмежувався строк для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом
або заповітом, у тому числі й для держави. Тому якщо упродовж встановленого
шестимісячного строку ніхто зі спадкоємців за законом або за заповітом не
прийняв спадщину, вважається, що спадщина переходить до держави.
Отже, норми п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, згідно з якими цей
ЦК застосовується також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким
з спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом, слід розуміти таким чином, що
правила книги шостої ЦК може бути застосовано лише до спадщини, яка відкрилася
після 01 липня 2003 року і не була прийнята ніким зі спадкоємців, право на
спадкування яких виникло відповідно до норм статей 529 – 531 ЦК УРСР.
При вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилась і була
прийнята до 01 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК
2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час
відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР.
У випадку, коли особи прийняли спадщину шляхом фактичних дій (вступ в
управління та володіння спадковим майном), але не оформили права на спадщину,
обґрунтованою є відмова суду в задоволенні позову про встановлення додаткового
строку для прийняття спадщини, оскільки в цьому випадку підстави для
пред’явлення позову та спір з приводу спадщини відсутні.
Особи, які мали право на обов’язкову частку в спадщині на підставі ст. 535 ЦК УРСР, у тому числі й
утриманці померлого, проте не здійснили дій, що свідчать про прийняття спадщини
(ст. 549 ЦК УРСР), можуть звернутися з позовом про продовження строку для
прийняття спадщини (ст. 550 ЦК УРСР).
У разі продовження строку для прийняття спадщини та визнання права
власності на спадкове майно за позовом осіб, які мають право спадкування за
законом відповідно до статей 529–531, 535 ЦК УРСР, спадкування спадкоємцями за
законом третьої, четвертої та п’ятої черг (статті 1263–1265 ЦК) та
визначення судом додаткового строку для прийняття спадщини зазначеними
категоріями осіб не допускається.
Якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року та не була прийнята ніким
зі спадкоємців, що мають право спадкування на підставі ЦК УРСР, право
спадкування виникає також у спадкоємців за законом третьої, четвертої та п’ятої
черг («нових черг») відповідно до статей 1263–1265 ЦК. Позовні вимоги таких
осіб про визначення додаткового строку для прийняття спадщини підлягають
задоволенню відповідно до встановлених обставин.
У такому разі право прийняти спадщину в особи, яка є спадкоємцем за законом
третьої, четвертої та п’ятої черг (статті 1263–1265 ЦК), здійснюється у строки,
встановлені ч. 2 ст. 1270 ЦК. В разі пропуску зазначених строків такі
спадкоємці можуть звернутися з позовом про визначення додаткового строку для
подання заяви про прийняття спадщини.
Із метою єдності правозастосовної практики і уникнення колізій щодо
спадкування державою (ст. 555 ЦК УРСР) та переходу спадщини, визнаної судом
відумерлою, у власність територіальної громади (ст. 1277 ЦК), правила абз. 2 п.
5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК слід застосовувати, якщо спадщина
відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі
спадкоємців, що мають право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР. Таким
чином, сплив однорічного строку, встановленого ч. 2 ст. 1277 ЦК та абз. 2 п. 5
Прикінцевих та перехідних положень ЦК, може підлягати обчисленню, починаючи не
раніше 01 липня 2003 року.
Позови органів прокуратури в інтересах держави про передачу спадкового
майна у власність держави щодо спадщини, яка відкрилась у період після 01 січня
2003 року до 01 липня 2003 року, підлягають задоволенню відповідно до
встановлених судом обставин справи.
Помилковою є практика тих судів, які в порушення засад диспозитивності
цивільного судочинства (ст. 11 ЦПК) залишають без руху позовні заяви, у яких,
на думку суду, неправильно визначено відповідача (наприклад, виконком місцевої
ради, нотаріальна контора, бюро технічної інвентаризації (БТІ), територіальні
органи Міністерства юстиції України), і надають додатковий строк позивачеві для
усунення недоліків.
У разі пред’явлення позову до неналежного відповідача суд за клопотанням
позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача
належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має
відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як
співвідповідача (ст. 33 ЦПК).
Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача, суд
повинен відмовляти у задоволенні позову.
Щодо визнання особи такою, що прийняла спадщину, зокрема в спорах про
визначення додаткового строку для прийняття спадщини, у випадках, коли
спадкоємці постійно проживали разом зі спадкодавцем, проте зареєстровані за
іншою адресою, судам слід враховувати таке.
Місцем проживання фізичної особи згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК є житловий
будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому
(гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична
особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи,
тобто того місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться.
Заяви про встановлення факту постійного проживання разом
зі спадкодавцем на час відкриття спадщини в порядку окремого провадження
підлягають задоволенню судом, якщо у паспорті спадкоємця відсутня відмітка про
місце реєстрації особи.
У випадках якщо встановлено, що спадкоємець прийняв спадщину у порядку ч. 3
ст. 1268 ЦК, суди не повинні задовольняти вимоги про визначення додаткового
строку для прийняття спадщини.
Підсудність справ про спадкування визначається за правилами ст. 109 ЦПК.
Позови щодо права спадкування за загальними правилами підсудності подаються до
суду за місцем проживання (знаходження) відповідача, за винятком позовів щодо
нерухомого спадкового майна, які подаються до суду за місцезнаходженням цього
майна. Відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК позови, що виникають з приводу нерухомого
майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.
Згідно із ч. 3 ст. 114 ЦПК позови кредиторів спадкодавця, що подаються до
прийняття спадщини спадкоємцями, пред’являються за місцезнаходженням спадкового
майна або основної його частини.
Питання процесуального правонаступництва у справах про спадкування, зокрема
у спорах про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, у спорах про
визнання права спадкування на нерухоме майно, визнання заповіту недійсним,
повинно вирішуватися судом з урахуванням змісту норм статей 1218, 1219,
1276 ЦК.
Джерело: http://sc.gov.ua/ua/2013_rik.html
