Одним з варіантів дефектів надання медичної допомоги є лікарська помилка. Лікарську помилку можна вважати найбільш супереч­ливим явищем правового осмислення медичної практики. Істотне питання, що вимагає свого тлумачення і в теоретичному і в практичному застосуванні, - відповідальність медиків за лікарські помилки. Це питання має багатовікову історію. На різних етапах становлення медицини і права суспільство знаходило різні підходи до вирішення проблеми відповідальності лікарів за професійні помилки. Незважаючи на сучасні значні успіхи в лікуванні багатьох захворювань, слід погодитися з тим, що безпомилкова робота лікарів, у принципі, неможлива, зважаючи на специфіку медицини, що має справу із здоров'ям і життям людини. Врахо­вуючи таке становище, завданням правового регулювання медичної діяльності є вироблення правильної, продуманої та єдиної позиції щодо юридичної кваліфікації помилкових дій лікарів.

Медичний працівник з позиції кримінального права розглядається з урахуванням двох особливостей. Перша полягає у сприйнятті медика як загального суб'єкта вчинення злочину. Друга зводиться до сприйняття медичного працівника як спеціального суб'єкта вчинення злочину, пов'язаного з фактом здобуття медичної освіти. 

Лікар-психіатр перед проведенням психіатричного огляду зобов'язаний відрекомендуватись особі, яка підлягає огляду, або її законному представнику як лікар-психіатр, назвати своє прізвище, місце роботи та викласти мету огляду. Дані психіатрич­ного огляду з висновком про стан психічного здоров'я особи, а також причини звернення до лікаря-психіатра та медичні рекомендації фіксуються у медичній документації.

До Івано-Франківського міського відділу міліції почали надходити повідомлення від жителів обласного центру про крадіжки з їхніх авто. З транспортних засобів зникали цінні речі. Спосіб скоєння правопорушень наштовхував правоохоронців на думку, що до крадіжок причетні одні й ті ж самі особи, вони не помилилися. В ході проведення оперативно-розшукових заходів працівники міліції вийшли на слід злодіїв.

Згідно зі ст. 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрі­шнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослі­дженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють ко­жен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Оцінка доказів - це не поєднана з будь-якими практичними діями розумова (логічна) діяльність суб'єкта доказування, а спрямована на визначення обов'язкових ознак кожного доказу окремо та їх сукупності (належності, допустимості, достовірно­сті, достатності), що забезпечує формулювання обґрунтованих висновків, здатних впливати на прийняття законних процесуальних рішень. 

Відповідно до ст. 84. КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Відповідно до ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказу­ванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість особи у вчиненні цього пра­вопорушення (форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення); 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір проце­суальних витрат; 4) обставини, що вливають на ступінь тяжкості вчиненого криміналь­ного правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підста­вою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Саме це можна визначити як загаль­ний предмет доказування - однаковий для всіх кримінальних проваджень незалежно від їх етапу.

Підготовче судове засідання було призначено на 15.08.2014 р (ч. 3 ст. 185 КПК України), суддя Попович В.С. У підзахисного немає документів, які би посвідчили його особу. Розгляд відкладався неодноразово. Прокурор подавала різні довідки, в тому числі про звільнення з місць позбавлення волі, підзахисний не з’являвся до суду, причина «поважна» - охорона без посвідчення особи в суд не пропускає. 29.10 2014 р. суд ухвалює рішення про повернення обвинувального акта прокурору для усунення недоліків до 30.11.2014 р (у суді неможливо встановити особу обвинуваченого). 

Участь «цивільних» осіб у контролі за вчиненням злочину – законна чи протизаконна?